РЕНТГЕНОКОНТРÁСТНІ РЕЧОВИНИ — нешкідливі лікарські речовини, що мають більш високий (рентгенопозитивні Р.р.) або більш низький (рентгенонегативні Р.р.) коефіцієнт поглинання рентгенівського випромінювання відносно тканин організму і застосовуються при рентгенологічному дослідженні шляхом уведення їх у порожнини або тканини для посилення контрастності рентгенівського зображення. До останнього типу належать гази, які мало поглинають рентгенівське випромінювання: повітря, закис азоту, двоокис вуглецю, ксенон. Їх уведення в порожнини (шлунок, товстий кишечник тощо), клітинні простори (середостіння, заочеревинний простір) приводить до виникнення прозорого фону, що сприяє виявленню патологічних утворень. До рентгенопозитивних Р.р. відносять рідкі та тверді форми фармацевтичних засобів, що мають високу мол. м. і поглинають рентгенівське випромінювання в значно більшому ступені, ніж тканини тіла. Вони підрозділяються на йодзаміщені та речовини, що не містять йоду. Густина рентгенопозитивних Р.р. відносно рентгенових променів визначається їх мол. м. Густина м’яких тканин дорівнює приблизно густині води (0,92–1,06 г/см3), а густина йоду — 4,94 г/см3 і барію — 3,51 г/см3. Саме згадані елементи виявилися найприйнятнішими для включення до складу Р.р.
Препарати барію вже протягом півстоліття застосовуються і є основними для контрастування при дослідженні ШКТ. Із цією метою застосовують звичайно водну суспензію барію сульфату (хімічно чистий барію сульфат, що не містить домішок, — Barii sulfas pro roentgeno), яка містить від 6 до 10 г препарату на 10 мл води. Для гомогенізації суспензії перед використанням її обробляють за допомогою міксера. Головна перевага цього типу Р.р. — фармакологічна інертність, проте барій незастосовний для контрастування закритих порожнин або судинних утворень.
Для ангіографії, урографії, холецистографії, мієлографії та інших різновидів цих діагностичних методів починаючи з 50-х років ХХ ст. все ширше використовуються органічні йодовмісні Р.р. Серед них на сьогодні залежно від хімічної будови виділяють іонні та неіонні, мономірні та димерні йодовмісні Р.р. За результатами існуючих доклінічних і клінічних досліджень неіонні препарати порівняно з іонними мають більшу безпеку і кращу переносимість при клінічному застосуванні. Йодовмісні органічні Р.р., упроваджені в медичну практику до 1969 р., є солями, які дисоціюють у водних розчинах. Їх іонний характер і, отже, гіперосмолярність (у 5 разів вище осмотичності крові) обумовлює низку побічних ефектів: гіпотонію, нефропатію, збільшення проникності капілярів, болючість судин, нудоту, блювання тощо. Тому помітним кроком на шляху до поліпшення переносимості Р.р. стало створення неіонних препаратів, осмотичність яких у 2–3 рази нижче. Починаючи з 80-х років минулого сторіччя були впроваджені в практику стабільні трийодовані мономірні неіонні Р.р. (йогексол, йопромід та ін.), що дають кращі результати з точки зору діагностичної ефективності та безпеки. Проте, незважаючи на більш низьку токсичність та кращу переносимість, неіонні Р.р. через високу вартість в Україні та інших країнах поки не витіснили повністю іонні препарати. Усі трийодзаміщені органічні Р.р. класифікуються таким чином. Іонні: мономерні: похідні бензойної кислоти (діатризоат, йокситаламат, йоталамат, метризоат, йодамід, триомбраст, урографін); димерні: похідні ариламіноацетиламінйодбензойної кислоти (йоксаглат), поліметиленові димери трийодбензойної кислоти (йодипамід, йодоксамат, йотроксат). Неіонні: мономерні (йопамідол, йопромід, йогексол, ультравіст, сканлюкс, омніпак); димерні (йотролан, йодиксанол).
Р.р. для холеграфії та ангіографії відрізняються особливостями фармакокінетики і вводяться або per os, або в/в, або внутрішньоартеріально. В/в холецистографічні речовини проникають крізь клітинні мембрани, активно екскретуються печінкою в незміненому вигляді та дифундують у жовчні протоки. Особливістю фармакокінетики ангіоурографічних речовин є циркуляція в судинному руслі без зв’язку з білками плазми крові та висока швидкість їх екскреції нирками (за умови нормального функціонування сечовидільної системи) у незміненому вигляді. На підставі вивчення механізмів транспорту Р.р., їх взаємодії з білками плазми крові, форменими елементами крові, мембранними структурами печінки та нирок сформульована теорія їх органотропності, сутність якої полягає в існуванні для холецистографічних Р.р. транспортних систем у клітинних мембранах, що функціонують за принципом молекулярного «пізнавання», а для урографічних Р.р. — спеціальних механізмів секреції і концентрації в ниркових канальцях.
Побічні реакції на внутрішньосудинне введення іонних ангіоурографічних Р.р. виникають приблизно у 12% випадків, причому деякі з них вимагають проведення екстрених реанімаційних заходів. Незважаючи на створення в останні десятиріччя нових, менш токсичних Р.р., проблема безпеки їх використання залишається досить актуальною. Всі побічні реакції розділяють на хемотоксичні та атопічні (анафілактоїдні та алергічні). Атопічні реакції, індуковані Р.р., обумовлені вивільненням гістаміну та інших медіаторів. Вони зустрічаються частіше у пацієнтів, схильних до алергічних захворювань. Хемотоксичні ефекти присутні практично завжди і пояснюються осмотичною активністю Р.р. (зниженням гематокриту внаслідок виходу в судинне русло тканинної рідини і води з клітин крові; осмотичним діурезом при попаданні Р.р. у просвіт ниркових канальців), їх липофільністю, електричним зарядом тощо. Пряма дія на зони тригерів ЦНС, що визначають виникнення нудоти і блювання (тим вища, чим вище осмотичність Р.р.), може бути основною причиною побічних ефектів цього типу. Для зменшення ризику розвитку анафілактоїдних реакцій слід застосовувати премедикацію (антигістамінні препарати, глюкокортикоїди, адреноміметики тощо), а хемотоксичних (особливо актуально щодо іонних високоосмотичних Р.р.) — протиблювотні (метоклопрамід, новобан).
Зубарев А.В. Методы медицинской визуализации — УЗИ, КТ, МРТ — в диагностике опухолей и кист печени. — М., 1996; Линденбратен Л.Д., Королюк И.П. Медицинская радиология и рентгенология (Основы лучевой диагностики и лучевой терапии). — М., 1999.