Розчини (лат. solutio, liquor — розчин) — однорідні (справжні, гомогенні) лікарські системи з рідким дисперсійним середовищем, що складаються з двох або більше компонентів, відносна кількість яких може змінюватися у широких межах без порушення вільно-дисперсного стану (однорідності). Найважливішою особливістю розчинів є самочинний (спонтанний) процес їх утворення. Розчинена речовина може бути твердою, рідиною або газом і знаходитися у вигляді окремих гідратованих іонів або молекул. Розчини мають різноманітний склад, властивості та дію на організм і класифікуються за цілою низкою ознак: залежно від природи розчинника (водні та неводні), концентрації іонів гідрогену в Р. (кислі, нейтральні та лужні); за здатністю проводити електричний струм поділяються на розчини електролітів або іонні, які добре проводять електричний струм (водні розчини кислот, лугів, солей) та розчини неелектролітів (розчин глюкози, етанолу, цукру та ін.); за величиною мол. м. розчиненої речовини їх поділяють на низькомолекулярні сполуки (розчин електролітів, глюкози, гліцерину, етанолу та ін.) і ВМС (Р. білків, полісахаридів, нуклеїнових кислот та інших речовин), які, у свою чергу, поділяють на Р. з речовинами з необмеженим набряканням, що здатні утворювати справжні Р., та ВМС з обмеженим набряканням, що утворюють зв’язнодисперсні системи або гелі (див. Розчини високомолекулярних сполук), які здатні повністю втрачати плинність; за розміром часток дисперсної фази Р. умовно поділяють на справжні (частки менше 10–7 см) та грубодисперсні системи (суспензії та емульсії, розмір часток яких коливається від 10–4 до 10–2 см). Проміжне положення займають колоїдні Р. У комбінованих Р. (настої, відвари, слизи) речовини, витягнуті водою з ЛРС, можуть знаходитися як у розчиненому вигляді (справжні або колоїдні Р.), так і у вигляді тонких суспензій і емульсій. За способом застосування в медичній практиці Р. поділяють на ін’єкційні (див. Розчини для ін’єкцій), внутрішні, або оральні (див. Мікстури), та зовнішні (примочки, компреси, полоскання, обтирання, спринцювання, клізми, змазування, промивання тощо). Окремо виділяють Р. офтальмологічні (позбавлені чужорідних частинок, певного відсоткового складу, що використовуються для закапування в око або промивання). Залежно від концентрації речовин у Р. виділяють: стандартний Р., що має певний склад і постійний осмотичний тиск (осмолярність, осмоляльність, тонічність, тонус), однаковий з фізіологічним сольовим Р. (див. Еквілібровані інфузійні розчини, Осмоляльність) або сироваткою крові (~8·105 Па при 37 °С); гіперосмолярний Р. (гіпертонічний) має більший осмотичний тиск, ніж стандартний, напр. гіперосмолярний Р. для спинальної анестезії має більший тонус, ніж спинномозкова рідина, що змушує його переміщуватися і виявляти анестезію нижче місця введення ін’єкції; гіпоосмолярний Р. має менший осмотичний тиск, ніж стандарт та спинномозкова рідина, і при спинальній анестезії створює анестезію вище місця введення ін’єкції; ізобарний Р. має осмотичний тиск, що дорівнює спинномозковій рідині, залишається на місці введення ін’єкції і там здійснює анестезію; ізотонічний Р., напр. водний Р. натрію хлориду, який має таку саму осмолярність, що й сироватка крові, й використовується для тимчасової підтримки живих клітин. Отже, деякі ознаки, за якими класифікують Р., можуть суттєво впливати на певні біологічні показники при їх використанні в медичній практиці, а явище осмосу покладено в основу розробки осмотичних терапевтичних систем різної конструкції (див. Терапевтичні лікарські системи, Осмос).
Основним складовим компонентом Р. є розчинник (лат. solvere — розчиняти), зазвичай рідкий — речовина або суміш декількох хімічних сполук, здатних розчиняти різноманітні субстанції (див. Активний фармацевтичний інгредієнт), або сполука, здатна розчиняти конкременти в організмі. При виготовленні розчину використовують також такі поняття, як розчинення (лат. dissolvere — розчиняти) — процес розчинення однієї речовини в іншій; розчинний (лат. solubilis) — такий, що здатний розчинятися; розчинність — здатність розчинятися; розчиняти (dissovle, lуse) — здійснювати перехід речовини в розчинний стан; розчинятися — перетворюватися на розчин, піддаватися лізису. Розчинники, що використовуються при виробництві ЛП, повинні відповідати таким основним вимогам, як стійкість, відносна хімічна та фармакологічна індиферентність, висока розчинювальна здатність, не мати неприємного запаху та смаку, не служити середовищем для розвитку мікроорганізмів, бути загальнодоступними та дешевшими при їх виробництві. Одночасно з цим бажано, щоб вони мали консервувальні, стабілізувальні, пролонгувальні та інші властивості. Відомо багато класифікацій розчинників, які враховують ті чи інші їх властивості (природу, мол. м., хімічну структуру, в’язкість, токсичність, вплив на технологічні характеристики та фармакокінетику ліків тощо). Найбільш поширеною є хімічна класифікація (схема):
Схема. Хімічна класифікація розчинників
Для підвищення здатності розчиняти АФІ, особливо важкорозчинні, зазвичай використовують їх суміші, кількість яких практично не обмежена. Комбіновані розчинники дозволяють найбільш гнучко отримувати бажану розчинність АФІ або інших компонентів Р. (ліофільність), дисперсної системи в цілому. При виборі розчинника слід враховувати також можливості його впливу не тільки на технологічні, але й інші характеристики виготовлюваних ліків (фармакологічну дію, призначення та зручність використання). Розчин є найбільш зручним та поширеним видом лікарської форми ЛП. Відповідно до положень біофармації вибір розчинника має на меті не лише отримання Р., але й модифікації фармакокінетики АФІ, що входять до його складу. Такий загальний підхід до вибору допоміжної речовини, в т.ч. й розчинника, дозволяє фармакотехнологам більшою мірою забезпечувати селективність дії АФІ (полегшувати вивільнення, змінювати швидкість і повноту всмоктування, посилювати лікувальну дію, зменшувати виникнення небажаних ефектів та ін.). Напр., тривалість терапевтичної дії крапель з пілокарпіну гідрохлоридом, гомотропіну гідробромідом та іншими лікарськими речовинами, приготовлених на воді очищеній, значно менша (вимиваються з поверхні роговиці протягом 6 хв), ніж приготовлених на 1% розчині метилцелюлози, які вимиваються з поверхні роговиці протягом години (краплі мають більшу в’язкість та адгезивну здатність), отже, мають більшу фармакологічну ефективність. Через це неприпустимо змінювати природу розчинника або поєднувати його з АФІ без ретельного вивчення можливого впливу на терапевтичну ефективність лікарської системи в цілому. Це одне з основних положень біофармації, підтверджене численними експериментальними дослідженнями. Р. відіграють велику роль у життєдіяльності живих організмів. Процеси засвоєння поживних речовин людиною, твариною та рослиною пов’язані з переходом їх у Р. Р. є важливими фізіологічними рідинами (плазма крові, цереброспинальна рідина, лімфа, шлунковий та кишковий сік, сеча, піт та ін.).
З біофармацевтичної точки зору, розчини мають багато позитивних властивостей: більш фізіологічні й ефективні порівняно з іншими ліками, мають високу біологічну доступність (швидко й повно всмоктуються), швидше виявляють лікувальну дію, а в окремих випадках виключається подразнювальна дія на слизові оболонки деяких лікарських речовин, напр. бромідів, йодиду калію, амонію та інших, порівняно з вживанням у вигляді порошків; зручні для застосування. До недоліків розчину слід віднести непортативність, нестійкість при зберіганні, неприємний смак деяких субстанцій.
БСЭ. — М., 1984. — Т. 22; Технология лекарственных форм. В 2 т. Т. 1 / Под ред. Т.С. Кондратьевой. — М., 1991; Українсько-англійський ілюстрований медичний словник Дорланда. В 2 т. — Львів, 2007; Фармацевтичні та медико-біологічні аспекти ліків / І.М. Перцев, О.Х. Пімінов, М.М. Слободянюк та ін. — Вінниця, 2007.