Віруси (лат. virus — отрута) — це група мікроорганізмів, яка відрізняється від прокаріотів і еукаріотів малими розмірами, відсутністю клітинної структури та протеїноутворювальних систем, вираженим цитотропізмом і облігатним внутрішньоклітинним паразитизмом. Віруси мають кардинальні властивості живого: самоорганізацію, самовідтворення, саморозвиток і саморегулювання життєдіяльності.
Існують у формах (стадіях) віріону, провірусу, вегетативного вірусу. Віріони — позаклітинна спочиваюча форма (стадія) вірусів, які виконують функцію перенесення геному В. з однієї клітини в іншу або з одного організму в інший. Вони мають форму багатогранника, палички, нитки, овоїду, кулі, паралелепіпеда, сперматозоїда; їх розміри коливаються від 20 до 300 нм. Віріони безоболонкових (простих) В. складаються з нуклеоїду і капсиду (нуклеокапсид), оболонкових (складних) В. — з нуклеоїду, капсиду і суперкапсиду. Генетичний апарат вірусів представлений молекулою РНК або ДНК. Деякі віруси мають два ідентичні геноми. Нуклеїнова кислота часто ковалентно з’єднана із серединним білком. Капсид вірусів — білкова структура, в якій знаходиться вірусний геном (нуклеоїд). Капсид утворений із білкових субодиниць (капсомерів) за спіральним або кубоїдальним типом симетрії, які утримуються в результаті дії міжмолекулярних і ковалентних сил. Капсид складних В. виконує функції стабілізації геному, його захист від зовнішніх ушкоджень, а у простих В., крім того, ще й рецепторну та ферментативну функції. У полігеномних вірусів кожен геном (фрагмент) укладений у свій капсид. Суперкапсид — зовнішня оболонка складних В. — розміщується над капсидом і виконує функції захисту геному, прикріплення до сприйнятливої клітини і проникнення в її цитоплазму. Визначає різні властивості вірусів: гемаглютинацію, гемадсорбцію, злиття клітин, чутливість до пошкоджувальних чинників тощо.
Віруси становлять царство Vira, поділене за типом нуклеїнової кислоти на дві групи, що містять РНК та ДНК, ці групи — на родини, які, в свою чергу, поділяються на роди. Віруси людини і тварин включені до складу 18 родин. Приналежність вірусів до певних родин визначається типом нуклеїнової кислоти, її структурою, а також наявністю чи відсутністю зовнішньої оболонки. Поняття про вид вірусу поки ще чітко не сформульоване, як і позначення різних видів. У таксономічній характеристиці вірусів першорядне значення додається типу нуклеїнової кислоти та її молекулярно-біологічним ознакам: двонитчаста, однонитчаста, сегментована, несегментована, з інвертованими послідовностями, що повторюються, та ін. Однак у практичній роботі передусім використовують характеристики вірусів, отримані внаслідок електронно-мікроскопічних та імунологічних досліджень: морфологія, структура і розміри віріону, наявність суперкапсиду, антигенна структура, внутрішньоядерна чи цитоплазматична локалізація віруса.
Вірус — збудник багатьох інфекційних захворювань людини, тварин, рослин. Специфіку епідеміології вірусних інфекцій передусім визначають особливості внутрішньоклітинного паразитування збудників. У зовнішньому середовищі більшість вірусів знаходиться досить недовго, існування вірусних популяцій пов’язане із живими клітинами. Механізми передачі та характер взаємовідносин з організмом хазяїна визначають типи циркуляції вірусів. Відповідно інфекції поділяють на дві групи: інфекції з безперервною циркуляцією збудників (передача відбувається перманентно), напр. кір, поліомієліт, інфекції з переривчастою передачею збудника (В. між епідеміями міститься в природному резервуарі або тривало зберігається в одному й тому ж хазяїні). Основні ворота для збудників вірусних інфекцій в організмі людини: дихальні шляхи, травний тракт, рідше — шкіра. За механізмами зараження та локалізації збудників в організмі розрізняють віруси — збудники респіраторних інфекцій (кору, грипу, краснухи, вітряної віспи тощо); кишкових (поліомієліту, гепатиту А, Коксаки, ECHO); кров’яних (гепатиту В, С, D, ВІЛ-інфекції), контактних (сказу, герпес-інфекції). Незважаючи на істотні відмінності між ними, вірусні інфекції характеризуються низкою загальних закономірностей. В основі патогенезу вірусних інфекцій лежить взаємодія генетичного апарату чутливої клітини з геномом вірусу. Результат подібної взаємодії — інтеграція генетичної інформації В. у геном клітини чи перенесення білкового синтезу на утворення вірусспецифічних білків. Багато вірусів (як ДНК-, так і РНК-вмісні) здатні інтегрувати свої нуклеїнові кислоти в геном клітини, не індукуючи свою репродукцію. Такий вбудований вірусний геном називають провірус; при цьому ДНК збудника реплікується синхронно з клітинної ДНК і передається дочірнім клітинам при розподілі. У подібних ситуаціях клітини нерідко зберігають свої функціональні властивості, а сам стан відомий як інтеграційна інфекція, або вірогенія (гепатит В, герпес, ВІЛ-інфекція). За винятком вірусних інфекцій, що поширюються по нервових тканинах (напр. сказ), патогенез вірусних інфекцій супроводить вірусемія (віремія) — циркуляція вірусу в крові, куди збудник проникає прямим шляхом або з лімфатичної системи.
Вирішальним чинником в обмеженні захворюваності на вірусні інфекції є їх масова імунопрофілактика; внаслідок проведених глобальних заходів не виявляють випадків захворювання на натуральну віспу, істотно знизилася захворюваність на кір, краснуху, поліомієліт і жовту гарячку. Для активної імунізації застосовують вакцини, що містять живі чи вбиті віруси, субодиниці віріонів або вірусні поліпептиди. Для етіотропної терапії вірусних захворювань застосовують противірусні препарати.
Словник з мікробіології, вірусології, імунології та інфекційних захворювань / За ред. Г.К. Палія. — Вінниця, 1995; Тимченко А.Д. Краткий медико-биологический словарь. — К., 1988.