ХІМІОТЕРАПІЯ (грец. chemia + therapeia — лікування) — лікування інфекційних, інвазивних хвороб і злоякісних новоутворень за допомогою хіміотерапевтичних препаратів, тобто ліків, що вибірково пригнічують в організмі людини розвиток і розмноження збудників заразних хвороб або пригнічують проліферацію злоякісно перероджених клітин організму, або незворотньо ушкоджують ці клітини. Терміном Х. позначають також галузь медичної науки, до завдань якої входять: пошук хіміотерапевтичних препаратів, розробка способів їх одержання, вивчення спектрів, механізмів і умов їх дії, а також вироблення раціональних методів застосування.
Основоположником Х. є П. Ерліх, що на початку ХХ ст. сформулював її основні концепції й принципи, а також одержав і впровадив у клінічну практику перші ефективні хіміотерапевтичні препарати зі сполук арсену. В історичному аспекті Х. злоякісних пухлин виникла пізніше Х. інфекційних хвороб. Сучасна Х. злоякісних пухлин і лейкозів розвивається як один з напрямків теоретичної й клінічної онкології. ЛП, що застосовуються для Х. злоякісних хвороб, звичайно виділяють в особливу групу протипухлинних препаратів. Під Х. слід розуміти застосування з лікувальною метою тільки таких ЛП, дія яких спрямована безпосередньо на збудників інфекційних хвороб та інвазій, тобто на етіологічні фактори таких хвороб. При застосуванні хіміотерапевтичних препаратів необхідно дотримуватися загальних принципів, що здебільшого відрізняються від принципів фармакотерапії. У зв’язку з тим, що Х. — етіотропний метод лікування, одним із головних її принципів є обов’язкове встановлення етіології хвороби до початку застосування хіміотерапевтичних препаратів для того, щоб вибрати серед них препарат, що володіє найбільш високою активністю відносно збудника даної хвороби. Якщо збудник невідомий, при поліетіологічних хворобах (сепсис, пневмонія, гнійний менінгіт та ін.) Х. починають із призначення препаратів широкого спектра протимікробної дії, що поширюється і на ймовірних збудників цих хвороб, а після уточнення етіології переходять на лікування препаратами, до яких виділений від хворого збудник найбільш чутливий. Недотримання цього принципу є причиною неефективності Х. Х. інфекцій необхідно починати в найбільш ранній період хвороби, що важливо не тільки для хворого, але й в епідеміологічному відношенні. Не менш важливим принципом Х. є застосування кожного препарату в такій дозі, уведення його таким способом і з такими інтервалами, щоб у місцях локалізації збудника створювалися і постійно підтримувалися концентрації препарату, достатні для пригнічення життєдіяльності збудника. Перше введення протимікробних препаратів здійснюється в ударній дозі, яка є необхідною для створення достатньої концентрації препарата в організмі. При дотриманні зазначеного вище принципу, що стосується дозування і схем застосування препаратів, Х. низки інфекцій дозволяє дуже швидко припиняти гострі прояви хвороби. Численні принципи дозування і схеми призначення препаратів, напр. призначення препаратів у малих дозах, епізодичне застосування препаратів для симптоматичної терапії та ін., що використовуються у фармакотерапії, неприйнятні в Х., оскільки при цьому порушується одна з основних умов ефективності хіміотерапевтичних препаратів — постійне надходження препаратів у місця локалізації збудника в концентраціях, що забезпечують пригнічення його життєдіяльності. Порушення зазначеного принципу при Х. є однією з причин розвитку стійкості мікроорганізмів до ліків. Тому доцільно за можливістю визначати їх чутливість до хіміотерапевтичних препаратів не тільки до початку, але й у процесі Х. (особливо при тривалих курсах лікування). У випадку розвитку резистентності збудника до препарату, який використовується, в процесі Х. виникає необхідність у його заміні іншим, до якого цей збудник ще чутливий. Клінічна оцінка ефективності Х. є складною. При застосуванні бактерицидно діючих препаратів терапевтичний ефект виявляється, як правило, дуже швидко (протягом 1–2 діб). Однак у тяжкохворих робити висновок про відсутність ефекту раніше 3–4-го дня від початку Х. не можна. Бактеріостатичні препарати виявляють клінічно виражений ефект звичайно на 2–5-й день від початку Х. Разом з тим саме по собі клінічне поліпшення не може вважатися підставою до негайного припинення Х., оскільки при цьому в організмі хворого можуть зберігатися окремі популяції життєздатних збудників (особливо у важкодоступних для препаратів осередках). Таким чином, у процесі Х. дуже важливе значення має визначення оптимальної тривалості застосування препаратів. Іноді тривала Х. за умови її раціонального проведення може мати діагностичне значення залежно від її результату. Так, ефективність Х. хворих з тривалою гарячкою бактерицидними антибіотиками широкого спектра дії свідчить про інфекційну (найчастіше септичну) природу захворювання. Неефективність антибіотикотерапії в таких випадках є діагностичним критерієм для розпізнавання неінфекційних захворювань, що перебігають з гарячкою, напр. колагенозів, лімфогранулематозу, раку. З метою підвищення ефективності лікування інфекцій, а також для подолання й запобігання лікарській стійкості збудників може використовуватися комбінована Х., яка проводиться шляхом одночасного застосування двох чи трьох хіміотерапевтичних препаратів з різними механізмами дії. З цією метою можна використовувати тільки ті препарати, які відносно збудника діють синергічно. Комбінована Х. знайшла широке застосування при лікуванні туберкульозу, сепсису, резистентних до ЛЗ форм малярії і низки інших інфекційних хвороб. Необхідність у комбінованій Х. виникає також у тих випадках, коли наявні препарати діють не на всі генерації збудника в організмі. При комбінації деяких препаратів спостерігається антагонізм до дії на збудників інфекцій (напр. при застосуванні пеніцилінів з тетрациклінами) або відбувається посилення побічних ефектів (напр. посилення ототоксичності стрептоміцину під впливом флогіміцину, канаміцину). Такі комбінації розглядаються як несумісні і під час проведення Х. їх варто уникати.
При призначенні хіміотерапевтичних препаратів доцільно брати до уваги також принципи, що стосуються застосування будь-яких ЛП, напр. враховувати можливість розвитку побічних ефектів, наявність генетично обумовленої підвищеної чутливості до препаратів і т.п.
БМЭ. — М., 1985 — Т. 26; Бурбелло А.Т., Шабров А.В., Денисенко П.П. Современные лекарственные средства. — СПб., 2002; Машковский М.Д. Лекарственные средства. — М., 2002; Навашин С.М., Фомина И.П. Рациональная антибиотикотерапия. — М., 1982.