БІОМОРФИ, або життєві форми (грец. bios — життя + morphē — форма) — групи рослин, які визначаються систематичним положенням виду, формою росту і біологічними ритмами. Термін запропонований у 1884 р. датським ботаніком Е. Вармінгом. У фармації при складанні морфологічних характеристик ЛР, визначенні невідомих видів та їх ідентичності користуються нижчеописаними класифікаціями Б. У лікарському рослинництві при культивуванні та селекції високопродуктивних сортів потрібні знання біологічних особливостей життєвих форм. Вивчення біологічних ритмів Б. необхідне для визначення динаміки утворення та накопичення БАР у органах і тканинах в процесі онтогенезу. Життєві форми є достовірним засобом екологічної оцінки місця зростання. Науково обґрунтована охорона рослин, збереження та відновлення рідкісних та зникаючих видів неможливі без знання специфіки розвитку Б.
Існують різні класифікації Б. Напр., класифікація датського вченого К. Раункієра базується на пристосувальній ознаці: положення і засіб захисту бруньок відновлення протягом несприятливого періоду (посухи, різкого похолодання тощо). Класифікацією Б. за Раункієром користуються в умовах безсезонного клімату (вологотропічного, сухого субтропічного тощо). За цією ознакою виділяють п’ять основних категорій життєвих форм: фанерофіти, хамефіти, гемікриптофіти, криптофіти і терофіти. У фанерофітів бруньки відновлення переносять холод або посуху відкрито високо над землею (дерева, кущі, дерев’янисті ліани, епіфіти і рослини напівпаразити типу омели). Їх бруньки можуть бути захищені бруньковими лусочками або ж бути голими (рослини вологих тропічних лісів). У хамефітів бруньки розміщені трохи вище за рівень ґрунту, приблизно на висоті 20–30 см (кущики, напівкущики, рослини-подушки). Гемікриптофіти — зазвичай багаторічні трави з бруньками відновлення на рівні ґрунту або частково занурені у нього. Криптофіти представлені кореневищними, бульбовими та цибулевими рослинами або гідрофітами (бруньки відновлення знаходяться на глибині 1–2 см у землі або під водою). Терофіти — це однорічники, зимувальні бруньки у них відсутні; рослини відновлюються із насіння.
Еколого-морфологічна (фізіономічна) класифікація І.Г. Серебрякова базується на формі росту і тривалості життєвого циклу вегетативних органів, а ці ознаки, у свою чергу, корелюють із положенням бруньок відновлення. Згідно з нею виділяють такі категорії рослин: дерев’янисті рослини, що підрозділяються на дерева, кущі і кущики; напівдерев’янисті рослини (проміжна група) — напівкущі й напівкущики; трав’янисті рослини — багаторічні та однорічні трави. Дерев’янисті рослини мають багаторічні надземні пагони з бруньками відновлення, а стебло живе багато років і відмирає разом зі всією рослиною або її частиною.
Дерева характеризуються наявністю стовбура — біологічно головної, «лідерної осі», що росте в довжину і потовщується інтенсивніше за пагони. Дерева в основному прямостоячі, але трапляються форми із сланким стовбуром — сланці (європейська гірська сосна) або чіпким — деревовидна ліана (виноград). Крони дерев можуть бути округлими, пірамідальними, сплощеними (зонтикоподібними). У Бразилії та Австралії ростуть дерева з незвично роздутими стовбурами — «пляшкоподібні» дерева. Вони містять значну кількість водозапасаючої паренхіми. У дерев сухих тропіків виражена сукулентність (деревоподібні кактуси), а для дерев вологих тропіків характерна наявність ходульних і дошкоподібних коренів. Так, в Індії росте баньян (Ficus religiosa), додаткові корені якого утворюють цілий гай. У різних регіонах земної кулі співвідношення дерев’янистих і трав’янистих рослин відрізняється. Так, напр., у флорі Амазонії кількість дерев досягає 88%. Інколи дерева характеризуються низькорослістю. Їх карликові форми переважають у тундрі та лісотундрі. Дерева помірних широт сягають висоти 50–80 м, а тропічні — 100 м. Максимальної висоти досягають евкаліпти і секвої (до 150 м). Найтовщі — баобаби (10 м у діаметрі). Тривалість життя дерев становить десятки і сотні років, а деякі з них, напр. драконове дерево, секвоя, баобаб, живуть 4–6 тис. років.
Кущі мають декілька розгалужених від землі, приблизно однакових за розміром і діаметром стовбурців, які змінюють один одного протягом життя. Спочатку у куща з’являється перший стовбурець, схожий на маленьке деревце, згодом із дочірних сплячих бруньок виростає ще декілька молодих стовбурців. Кожна скелетна вісь живе в середньому від 2 (малина) до 60 років (шипшина, бузок), а загальна тривалість життя куща сягає декількох сотень років. Висота кущів — від 0,5–0,7 до 5–6 м. Ці життєві форми ростуть у всіх регіонах земної кулі в різноманітних типах рослинності або ж самі формують чисті зарості. Напр., у лісостепу часто наявні зарості сливи колючої (терену) і степової вишні. Як і дерева, кущі можуть набувати сланкої, шпалерної та іншої форми. Вважають, що кущі виникли в процесі еволюції рослинного світу з дерев і дали, у свою чергу, початок напівкущам і багаторічним трав’янистим рослинам.
Кущики відрізняються від кущів мініатюрністю. Висота їх пагонів в середньому сягає 30–50 см, а тривалість життя — 5–10 років, термін життя особини досягає декількох сотень років. Вони часто утворюють самостійні угруповання. Кущики високогір’я часто мають подушкоподібну форму (діапенсія лапландська) і характерне довге кореневище та повзучі пагони. До типових кущиків належать: журавлина, багно, чорниця, брусниця, верес тощо. Багато з них відновлюються приземними і надземними бруньками. Кущики бувають літньозеленими (мирт болотяний) і вічнозеленими (верес). Вічнозелені форми зазвичай мають голкоподібні або лускоподібні листки. Ці Б. є мешканцями помірних та холодних зон, а також високогірних поясів. Іноді кущики утворюють суцільний ярус у хвойних лісах, панують на сфагнових болотах та пустищах (буяхи, андромеда, касандра).
Напівдерев’янисті рослини класифікуються на напівкущі та напівкущики. Вони відрізняються від попередніх груп тим, що їхні пагони дерев’яніють лише у нижній частині, а верхня залишається трав’янистою і щороку відмирає (шавлія лікарська, ефедра хвощова, дрік красильний). Довжина стебел, що здерев’яніли, у напівкущів становить 20–30 см, у напівкущиків — не більше 3–7 см. Протягом вегетаційного періоду трав’янисті стебла відростають від 20–30 см (чебрець, полин таврійський) до 150–200 см (солянка Ріхтера). Від справжніх трав’янистих рослин вони відрізняються розташуванням бруньок відновлення на надземних частинах здерев’янілого стебла.
Трави — наземні й водні вищі рослини, які складають основну частину рослинного покриву Землі. Вони класифікуються на однорічні, дворічні й багаторічні. Однорічні трави не мають органів вегетативного розмноження і повністю відмирають після плодоношення. Серед однорічних слід виділити ефемери. Їх життєвий цикл становить усього декілька тижнів. Ростуть ці рослини зазвичай у степу та пустелях (веснянка весняна, вероніка весняна, бурачок шерстистий). Дворічні трави на першому році життя утворюють лише прикореневу розетку листків і коренеплід, тоді як цвітуть і плодоносять вони на другий рік. До дворічних рослин належать наперстянка, морква, капуста. Багаторічні трави за будовою підземних органів поділяють на декілька типів: стрижнекореневі, кореневищні, дерновинні, бульботвірні й цибулинні. Стрижнекореневі трави мають добре розвинений головний корінь (кульбаба, дудник). Кореневищні поділяються на короткокореневищні та довгокореневищні. Короткокореневищні мають коротке, але досить довговічне (до 20 років) кореневище (півники, купина). У довгокореневищних багаторічних рослин кореневища характеризуються видовженими міжвузлями (пирій). Дерновинні — галузисті, короткокореневищні з чітко вираженою мичкуватою кореневою системою (ковила, костриця). Бульботвірні багаторічні трави (картопля, любка) утворюють запасаючі бульби на кореневищах або коренях. Цибулинні рослини мають різні за формою цибулини із вираженою мичкуватою кореневою системою.
Наземні трав’янисті рослини також поділяються на монокарпічні — цвітуть і плодоносять лише один раз у житті й полікарпічні — цвітуть і плодоносять декілька разів у своєму житті (конвалія, півники, шафран). Після плодоношення монокарпічні рослини гинуть. До цієї групи належать усі однорічні (льон, жито, пшениця) і дворічні (капуста, буряк, морква) рослини; з багаторічних — деякі пальми, агава, ферула, бамбук тощо.
Специфічні форми. Ліани характеризуються швидким ростом стебла в довжину при відносно незначному його потовщенні, внаслідок чого вони стають нездатними підтримувати пагони у вертикальному положенні і використовують як опору інші рослини, скелі, споруди (хміль, гліцинія, лимонник китайський, каприфоль, плющ). До ліан належать виткі й повзучі рослини. Найбільш поширені ліани у тропічних лісах. Сукуленти (лат. succulentus — соковитий) — соковиті, м’ясисті рослини з сильно розвинутою водозапасаючою тканиною. Сукуленти бувають листової (алое) і стеблової (кактуси) форми. У світовій флорі налічується понад 6,5 тис. видів сукулентів. Ростуть сукуленти повільно, економно витрачаючи воду. Вони характерні для пустель, напівпустель, саван, посушливих районів. Серед них є лікарські (алое, родіола, агава), кормові (опунція), наркотичні (лофофора), отруйні (молочаї), волокнисті (сизальна агава) та водоносні (кактуси). Б. можуть мати високий трав’янистий несправжній «стовбур», утворений піхвами великих листків, тоді їх називають Б. форми банану. Форма пальми — це коли стовбур не галузистий, колоноподібний, високий, із залишками на ньому піхв листків; крона верхівкова із віялоподібних або перисторозсічених листків.
Барна М.М. Ботаніка. Терміни. Поняття. Персоналії. — К., 1997; Жуковский П.М. Ботаника. — М., 1982; Миркин Б.М., Наумова Л.Г., Соломещ А.И. Современная наука о растительности. — М., 2001; Реймс Н.Ф. Популярный биологический словарь. — М., 1991.