ЛАТИНСЬКА МОВА (lingua latina) належить до латино-фаліської підгрупи італійської гілки індоєвропейської мовної сім’ї; одна з так званих мертвих, або літературно-історичних мов. Виникнення латинського алфавіту датується VІІ ст. до н.е., хоча перші писемні пам’ятки Л.м. належать до VI–V ст. до н.е. З експансією Риму на Апеннінському півострові Л.м. поступово витіснила інші італійські мови, а захоплення в ІІ ст. до н.е. Римською Імперією значної частини Західної та Південної Європи, Північної Африки, Малої Азії сприяло проникненню Л.м. у підкорені країни, де вона стала офіційною державною мовою. Поступово сформувався її народно-розмовний різновид, так звана вульгарна латина, що започаткувала розвиток сучасних європейських мов, до яких належать італійська, французька, іспанська, португальська, румунська, молдовська, провансальська, ретороманська та деякі інші. У розвитку літературної Л.м., що почався у III ст. до н.е. і тривав понад 2 тис. років, розрізняють декілька періодів: 1) архаїчний (дописемний — до VІ ст. до н.е.; ранній писемний — до ІІІ ст. до н.е.; ранній літературний — ІІІ–ІІ ст. до н.е.); 2) класичний період, або «золотої латини» (І ст. до н.е. — І ст. н.е.). Створено найкращі зразки римської літератури — твори Вергілія, Овідія, Горація, Цицерона, Катула та ін. Значно сприяли розвиткові медичної термінології праці Лукреція (приблизно 96–55 рр. до н.е.) «Про природу речей» та Діоскорида (І ст.) «Про лікувальні речовини»; 3) посткласичний період, або «срібної латини» (І та ІІ ст. н.е.). Відзначений творчістю Петронія, Марціала, Плінія Молодшого, Тацита та ін.; великою кількістю наукової літератури, зокрема медичної: багатотомні праці з медицини Клавдія Галена (приблизно 130–200 рр. до н.е.), «Природнича історія» Плінія Старшого (23–79 рр. н.е.), «Природничі питання» Луція Аннея Сенеки (близько 4 р. до н.е. — 65 р. н.е.). Виготовленню ліків присвячена праця римського лікаря Скрибонія Ларга «Про склад ліків»; 4) пізня латина (ІІІ–VІ ст. н.е.). Після падіння Римської Імперії в 476 р. н.е. латина втратила своє значення як державна мова. У Середні віки її замінили романські мови, проте аж до ХVІІІ ст. вона залишалася мовою церкви, літератури, науки, дипломатії та юриспруденції. Латиною велося викладання у школах та університетах, перекладалися твори давньогрецьких та арабських учених, зокрема «Канон лікування» Абу Алі Ібн Сени (Авіценни). Фармацевтична латина поповнилася термінами арабського походження. В епоху Відродження Л.м. переживала новий злет і стала міжнародною мовою науки, закладено основи міжнародної медичної та фармацевтичної термінології, проводилися роботи з її уніфікації.
Вагомий внесок у розвиток латинської медичної та фармацевтичної термінології зробив Андре Везалій (1514–1564) — автор праці «Про будову людського тіла». У ХVІІІ ст. шведський учений Карл Лінней (1707–1778) розробив міжнародну латинську бінарну ботанічну номенклатуру. У XVII–XIX ст. Л.м. написані праці М.В. Ломоносова (1711–1765), фармаколога І.Є. Дядьківського (1784–1841), М.І. Пирогова (1810–1881) та ін. Наукові дисертації в Росії до ХХ ст. захищали Л.м. Латиною заповнювалися історії хвороб, видані п’ять перших російських фармакопей (до 1866 р.) В Україні Л.м. використовували у своїх творах Ю. Дрогобич (приблизно 1450–1494 рр.), С. Ориховський (1513–1566), І. Домбровський (початок XVII ст.), Г. Сковорода (1722–1794) та ін. Л.м. велося викладання у Києво-Могилянській академії. Нині Л.м. є офіційною мовою держави Ватикан, її вивчають у медичних, фармацевтичних, юридичних, філологічних вищих навчальних закладах. Новими мовами запозичена величезна кількість латинських слів, що активно вживають у термінології багатьох галузей науки, в соціально-політичній, освітянській, побутовій сфері. Багато латинських літературних висловів, прислів’їв і приказок стали крилатими.
Утративши значення мови міжнародного спілкування, Л.м. нині залишається джерелом творення міжнародних номенклатур, нової наукової лексики. Особливо важлива її роль у медичній і фармацевтичній термінології, що складаються в основному зі слів грецького та латинського походження, а також зі штучно утворених термінів на основі грецьких і латинських словотвірних елементів. Маючи суворо фіксоване значення, вони дозволяють дати точне визначення нового поняття або назви, вказати на характерну особливість, ознаку речовини, явища і т.п. Так утворюються назви нових невідомих захворювань, симптомів, вірусів, ЛП.
Сучасна фармацевтична термінологія — це результат багатовікового розвитку теоретичної та практичної фармації, багатьох спеціальних дисциплін, які вивчають дослідження, виробництво та застосування ЛП. Вона складається з термінологічних підсистем цілої низки галузей знань: 1) фармакологічна номенклатура препаратів, 2) міжнародна латинська ботанічна та фармакогностична термінологія, що складаються з найменувань ботанічних і фармакогностичних об’єктів (органів рослин, продуктів рослинного та тваринного походження); 3) термінологія фармацевтичної хімії (тривіальні назви синтетичних речовин і міжнародна номенклатура деяких хімічних сполук — кислот, оксидів та солей); 4) технологічна термінологія (назви лікарських і галенових препаратів, виробничих (технологічних) процесів і операцій; 5) медико-біологічна термінологія. Л.м. у багатьох країнах прописуються рецепти, ВООЗ видає Міжнародну фармакопею (Pharmacopoea Internationalis), де наводиться перелік міжнародних латинських назв ЛП. У 2001 р. вийшла перша ДФУ, в якій також використовується латинська термінологія.