ЕМОЦІЇ (франц. emotion — хвилювання, збудження < лат. emovere — зворушувати, хвилювати) — психічне відображення у формі безпосереднього пристрасного переживання життєвого смислу явищ і ситуацій, зумовленого відношенням їх об’єктивних властивостей до потреб суб’єкта. У процесі еволюції Е. виникли як засіб, що дозволяє живим істотам визначати біол. значущість станів організму і зовнішніх впливів. Найпростіша форма Е. — так званий емоційний тон відчуттів — безпосередні переживання, що супроводжують окремі життєво важливі впливи (напр. смакові, температурні) і спонукають суб’єкт до їх збереження чи усунення. В екстремальних умовах, коли суб’єкт не справляється з ситуацією, що виникла, розвиваються афекти (див. Афект). За походженням Е. є формою видового досвіду: орієнтуючись на них, індивід виконує необхідні дії (напр. уникнення небезпеки, продовження роду), доцільність яких залишається для нього прихованою. Е. важливі і для набуття індивідуального досвіду. У цьому випадку Е. зумовлені ситуаціями і сигналами, які передують прямим впливам, що викликають Е., це дозволяє суб’єкту завчасно до них приготуватися. Рівень енергетичної мобілізації (активізації) організму, необхідний для здійснюваних Е. функцій, забезпечується вегетативною нервовою системою в її взаємодії зі структурами головного мозку, що складають центральний нервовий субстрат Е. При Е. відбуваються зміни в діяльності органів дихання, травлення, серцево-судинної системи, залоз внутрішньої секреції, скелетних і гладких м’язів та ін. Е. людини є продуктом суспільно-історичного розвитку. Вони належать до процесів внутрішнього регулювання поведінки. Будучи суб’єктивною формою вираження потреб, Е. передують діяльності щодо їх задоволення, збуджуючи і спрямовуючи її. Вищий продукт розвитку Е. людини — стійкі почуття до предметів, що відповідають її вищим потребам. Сильне, абсолютно домінуюче почуття називається пристрастю. Події, що сигналізують про можливі зміни в житті людини, поряд із специфічними Е., можуть зумовлювати також зміни загального емоційного фону — так звані настрої. Емоційне життя людини наповнене різноманітним змістом — Е. виражають оцінювальне ставлення: 1) до окремих умов, які сприяють чи перешкоджають здійсненню діяльності (напр. страх, гнів); 2) до конкретних досягнень у діяльності (радість, смуток); 3) до ситуацій, що склалися або є можливими, тощо. Характер і динаміка ситуативних Е. визначається як об’єктивними подіями, так і почуттями, з яких вони розвиваються (напр. із кохання може розвинутися гордість за кохану людину, смуток через її невдачі, ревнощі тощо). Ставлення до відображуваних явищ як головна властивість Е. представлена в: 1) їх якісних характеристиках, до яких належать: а) знак — позитивний, негативний; б) модальність — здивування, радість, огида, обурення, тривога, смуток тощо; 2) динаміці перебігу самих Е. — довгочасність, інтенсивність тощо; 3) динаміці їх зовнішнього вираження (емоційної експресії) — у міміці, мові, пантоміміці. Е. людини розрізняються за ступенем усвідомленості. Конфлікт між усвідомленими та неусвідомленими Е. найчастіше лежить в основі неврозів. Розвиток Е. в онтогенезі знаходить своє вираження в диференціації якостей Е.; ускладненні об’єктів, що викликають емоційний відгук; розвитку здатності регулювати Е. та їх зовнішнє вираження. Емоційний досвід людини змінюється і збагачується в процесі розвитку особистості внаслідок співпереживань (див. Емпатія), що виникають при спілкуванні з іншими людьми, при сприйнятті витворів мистецтва, під впливом засобів масової інформації. Е. виступають у ролі регуляторів людського спілкування, впливаючи на вибір партнерів спілкування і визначаючи його способи і засоби. Одним із засобів спілкування є виразні рухи, що мають сигнальний і соціальний характер. При деяких спільних ознаках вони значно відрізняються в різних історичних епохах і різних культурах.
Гончаренко С. Український педагогічний словник. — К., 1997; Копорулина В.Н., Смирнова М.Н., Гордеева Н.О., Балабанова Л.М. Психологический словарь / Под общ. ред. Ю.Л. Неймера. — Ростов н/Д., 2003; Психология: Словарь / Под общ. ред. А.В. Петровского, М.Г. Ярошевского. — М., 1990; Степанов С. Популярная психологическая энциклопедия. — М., 2003.