Дерматози (лат. dermatosеs < грец. derma, dermat(os) — шкіра + -osis; син.: шкірні хвороби, що застаріли, висипання, висипки) — збірний термін, що позначає різні вроджені й набуті патологічні стани шкіри та її придатків. Це поняття містить зміни шкіри різноманітного генезу: дистрофічні, запальні, інфекційні, спадкові тощо. Термін «дерматози» містить як окремі нозологічні форми, так і групові поняття, напр. «дерматити», «мікози», «дерматозоонози» та ін. У сучасній літературі описано на сьогодні близько 2000 Д. При цьому клінічні варіанти одного й того самого Д. нерідко мають самостійні традиційні назви (напр. прояви інфільтративно-гнійної трихофітії — сикоз паразитарний, kerion Celsi тощо). Тимчасові симптоматичні зміни шкіри, що не мають самостійного клінічного значення, які відмічають при деяких інфекційних хворобах (сипний тиф, скарлатина, кір, жовтяниця тощо), до дерматозу не належать.
Відповідно до найбільш поширеної у практиці класифікації П.В. Кожевнікова (1970) усі шкірні хвороби підрозділяються на 12 груп:
- Аномалії розвитку спадкові та вроджені (іхтіоз, кератодермія, епідермоліз, ксеродерма тощо);
- Паразитарні й мікробні дерматози (викликані тваринними або рослинними паразитами, мікробами, вірусами);
- Екзогенні нормергічні дерматози (викликані механічними, фізичними та хімічними агентами);
- Ангіогенні дерматози (запальні та ангіопластичні);
- Гістіогемодерматози (лімфоцитома, мастоцитоз, саркоїдоз, фунгоїдний мікоз, інші ретикулоендотеліози);
- Аліментарні дерматози, включаючи гіповітамінози;
- Обмінні дерматози;
- Ендокринні дерматози;
- Нейрогенні дерматози (психогенні, естезіодерматози, вегетоневрози, алергодерматози, атрофії та ін.);
- Порушення росту тканин (непухлинні, доброякісні пухлини та злоякісні пухлини);
- Дерматози можливі інфекційні (рожевий лишай, атрофічний акродерматоз, мігруюча еритема Ліпшитця тощо);
- Дерматози невідомого походження.
Поряд із набутими виділяють вроджені дерматози, що мають спадковий характер — генодерматози. Від них слід відрізняти вроджені дерматози, що виникають внаслідок внутрішньоутробних інтоксикацій, інфекцій, порушень кровообігу плоду і не є спадковими. Причини набутих дерматозів можна розділити на екзогенні та ендогенні.
До екзогенних належать:
- фізичні (механічні подразники, висока та низька температура, іонізуюча радіація, електричний струм тощо);
- хімічні (речовини на виробництві, лікарські препарати, харчові продукти тощо);
- біологічні (інфекційні агенти, тваринні паразити тощо).
У свою чергу, ендогенні:
- це фокальна інфекція;
- хвороби внутрішніх органів (органів травної системи, нирок тощо);
- порушення білкового, вуглеводного, ліпідного та інших типів обміну (амілоїдоз шкіри, діабетична гангрена, ксантома тощо);
- гіпо- й авітамінози;
- розлади кровообігу, функціональні та органічні;
- порушення лімфообігу (індуративний набряк, пахідермія тощо);
- органічні та функціональні ураження нервової системи;
- порушення функції ендокринних залоз, внаслідок чого розвиваються ендокринопатичні дерматити;
- хвороби кровотворної системи.
Істотну роль у патогенезі дерматитів відіграють токсичне ушкодження шкіри, метастазування в неї мікроорганізмів або пухлинних клітин, імбібіція різними хімічними речовинами, алергія (атопія), нейрогенні механізми, зокрема вісцерокутанний рефлекс. Розвиток дерматиту може відбуватися шляхом поширення патологічного процесу на сусідні тканини. Дермати можуть бути причиною розвитку дерматогенних вісцеропатій, які є одним із проявів системних хвороб. Своєрідність дерматитів, що виникають у дітей, зумовлена особливістю дитячого організму, більш частим проявом у цьому віці спадкових і вроджених вад розвитку, особливою реактивністю шкіри. Для людей літнього віку характерні старечі дерматози (dermatoses seniles), які розвиваються у здорових людей віком 40–50 років: атрофія шкіри, порідіння волосся, шкірна сверблячка, телеангектазії, сітчастий старечий гемосидероз, старечі бородавки, кератоми (у тому числі шкірний ріг). Велику групу становлять професійні Д., що займають провідне місце серед професійних захворювань. Виділяють групу тропічних дерматитів, ендемічних для країн тропічного клімату.
При діагностиці дерматиту необхідне встановлення характеру морфологічних елементів та оцінка висипки в цілому: її мономорфізм або поліморфізм, поширеність, симетричність, характер меж, особливості локалізації, її зв’язок з нервами, судинами тощо. Лікування повинно бути загальним (за етіологічним, патогенетичним, симптоматичним принципами) і місцевим. Зовнішні ЛП виявляють симптоматичну дію — протизапальну, кератолітичну, протисвербіжну, руйнівну (припікальну), стимулювальну регенеративні процеси, депігментуючу, репігментуючу, антисклеротичну; а також етіологічну — дезінфекційну, протигрибкову, протипаразитарну. За допомогою спеціальних лікарських форм (розчини, лосьйони, пудри, суспензії, мазі, желе, креми, лініменти, пасти тощо) вдається дозувати лікарські субстанції, регулювати глибину їх проникнення в шкіру, а також чинити симптоматичну терапевтичну дію за рахунок фізичних властивостей самих ЛП. Широко застосовуються дієтотерапія, фізіотерапія, санаторно-курортне лікування як з лікувальною, так і з профілактичною метою.
Задорожний Б.Я., Петров Б.Р. Довідник з дерматовенерології. — К., 1998; Многотомное руководство по дермато-венерологии / Под ред. С.T. Павлова. — Т. 1–3. — М., 1959–1964; Попов Л.X. Синтетическая дерматология. — София, 1963; Скрипкин Ю.Н., Селисский Г.Д., Федоров С.М., Хубиева Ф.В. Болезни кожи и инфекции, передаваемые половым путем. — М., 2003; Соколова Т.В., Лопатина Ю.В. Паразитарные дерматозы: чесотка и клещевой дерматит. — М., 2003.