Антидоти (грец. anti — проти + didonai — давати) — препарати, які мають здатність усувати чи послаблювати специфічні ефекти ксенобіотика за рахунок його іммобілізації (напр. хелатоутворювачами), зниження концентрації (адсорбентами) або протидії на рівні ефективних систем (фармакологічні антагоністи). У токсикології термін Антидоти частіше застосовується в першому значенні. Антидоти використовуються для лікування отруєнь.
Найкращий лікувальний ефект спостерігається при введенні антидоту відразу або у перші години після потрапляння отрути в організм. Антидот виявляють вибіркову дію, тому їх вводять лише за наявності клінічних показань. Механізм дії антидоту складний і різноманітний. В одних випадках дія антидоту настає в результаті фізико-хімічних реакцій між отрутою і лікарською речовиною, в інших — у результаті хімічних реакцій, а в деяких — у результаті конкуруючої дії антидоту в біохімічних системах організму. Залежно від цього розрізняють антидот фізико-хімічної, хімічної та специфічної дії. Крім того, позитивна терапевтична дія деяких лікарських речовин може бути заснована на їх функціональному антагонізмі до отрути (А. фізіологічної дії).
З урахуванням того, що специфічні антидоти існують для невеликої кількості ксенобіотиків, а механізм антидотної дії складний і різноманітний, класифікація антидотних препаратів має умовний характер.
У клінічній токсикології вважається доцільним виокремлення таких груп антидотів :
1. Адсорбенти, дія яких базується на фізичних процесах (вугілля, смола тощо). 1 г активованого вугілля сорбує до 800 мг морфіну або 700 мг барбіталу, 300–350 мг інших барбітуратів або етанолу.
2. Хімічні (токсикотропні) препарати, що знешкоджують отруту в результаті хімічної реакції (відновники, окисники, хелатоутворювачі і т.п.). Хелатоутворювачі використовують при отруєнні металами і металоїдами. Динатрієва сіль етилендіамінтетраацетату утворює стабільні комплекси з дво- і тривалентними металами (свинець, кадмій, мідь, цинк), що виводяться нирками. Дефероксамін є хелатоутворювачем для іона заліза (Fe3+), а Д-пеніциламін (монотіоловий хелатоутворювач) — для іонів міді, свинцю, вісмуту і арсену. Унітіол утворює меркаптани — комплекси з важкими металами, зв’язаними з тіоловими ферментами (сприяє витягненню важких металів із тканин).
3. Антидоти, що утворюють в організмі сполуки з високою спорідненістю до токсиканту (амілнітрит, метиленовий синій, нітрит натрію). Ці препарати застосовують у разі отруєння метгемоглобінутворювачами, в т.ч. ціанідами. Метиленовий синій у плазмі крові частково перетворюється у знебарвлену лейкометиленову форму, здатну відновлювати тривалентне залізо метгемоглобіну в двовалентне, тобто перетворювати метгемоглобін на гемоглобін.
4. Біохімічні (метаболічні, токсико-кінетичні) речовини, що мають здатність модифікувати метаболізм отрути. Етанол, вступаючи у швидку взаємодію з алкогольдегідрогеназою, перешкоджає перетворенням метанолу і етиленгліколю та утворенню з них токсичних метаболітів. Ацетилцистеїн запобігає формуванню гепатотоксичного метаболіту парацетамолу у разі передозування чи тривалого застосування.
5. Фармакологічні антагоністи, що конкурують з отрутою в дії на ферменти, рецептори і фізіологічні системи. ЛП цієї групи належать переважно до синаптотропних препаратів з антагоністичним типом дії. Представниками специфічних антагоністів є флумазеніл (отруєння бензодіазепінами), атропін (передозування м-холіноміметиків, отруєння фосфороорганічними сполуками), есмолол (передозування агоністів β-адренорецепторів), налорфін і налоксон (передозування агоністів опіатних рецепторів). До групи фармакологічних антагоністів також належать аміностигмін, глюкагон, метоклопрамід, піридоксин, тіамін, інозин та ін. Застосування фармакологічних антагоністів дозволяє усувати багато, але не всі симптоми інтоксикації, оскільки зазвичай антагонізм є неповним. Крім того, конкурентний характер антагонізму допускає застосування А. у високих дозах, які перевищують концентрацію речовини, що викликала отруєння, що може супроводжуватися розвитком додаткових побічних ефектів. Антидотна терапія високоефективна на ранній токсикогенній фазі гострих отруєнь (за умови достовірного клініко-лабораторного діагностування виду інтоксикації) і відіграє істотну роль у запобіганні станів необоротності у разі гострого отруєння.
6. Імунологічні А. Антитоксична імунотерапія має найбільше значення у разі отруєння тваринними отрутами, укусу змій чи комах. Її проводять із застосуванням антитоксичних сироваток (протизміїної, протикаракуртової тощо). Сироватки вводять в/м у кількості однієї лікувальної дози. Випускають специфічні моно- та полівалентні сироватки. Найвищий лікувальний ефект досягається у разі їх введення одразу після укусу чи в найближчі години. В останні роки знайшла застосування моновалентна антидигоксинова сироватка при отруєнні дигоксином. Недоліками цієї групи А. є невисока ефективність пізнього застосування (через 3–4 год після отруєння) і можливість розвитку анафілаксії.
У разі деяких отруєнь специфічну дію виявляють ЛП, які не належать до антидотів. Так, вітамін В6 (5% розчин піридоксину гідрохлориду) застосовують при отруєнні протитуберкульозними препаратами (ізоніазидом), 6% розчин тіаміну броміду — отруєнні пахікарпіном, 1% розчин менадіону натрію бісульфіту — у разі передозування антикоагулянтів непрямої дії.
БМЭ. — М., 1975; ГФ СССР. — М., 1968; Лужников Е.А. Клиническая токсикология. — М., 1982; Машковский М.Д. Лекарственные средства. В 2 т. — М., 2000; ММЭ. — М., 1996. — Т. 5.