Фармаколoгія (грец. рharmakon — ліки, отрута + лат. logos — слово) у дослівному перекладі означає вчення про ліки.
фармаколoгія — комплексна наука, яка вивчає дію ліків на здорові та хворі організми і здійснює цілеспрямований пошук нових лікарських речовин та шляхів їх раціонального використання. Фармаколoгія з’ясовує вплив ЛП на різноманітні організації біологічних систем: молекули, клітини, тканини, органи, функціональні системи і організм в цілому. Вивчаючи дію ЛП, вона створює для хіміків і провізорів гіпотези і теорії цілеспрямованого пошуку нових ЛП, лікарям дає теоретичний фундамент раціонального застосування ліків, а біологам допомагає з’ясувати хімічну і біофізичну сутність життєвих явищ.
Історія застосування ЛП є такою ж стародавньою, як і історія людства. Чималі знання про ліки були накопичені у Стародавньому Єгипті. Найдавнішим джерелом вивчення лікознавства Стародавньої Індії є Аюрведа — додаток до священних книг індусів — вед. За найдавніших часів зародилася китайська медицина, де застосовували опій, женьшень, квітки камелії та ін. у медицині Стародавнього Тибету широко використовували валеріану, солодку, солі важких металів тощо. Вагомий внесок у лікознавство зробили у Стародавній Греції та Римі, де вперше почали приймати промивні (проносні) препарати. Вперше спробу систематизувати відомості про ЛП зробив реформатор античної медицини Гіппократ (460–377 рр. до н.е.). послідовником Гіппократа став римський учений Клавдій Гален, який розробив способи одержання ЛП з рослин. Останні дійшли до наших днів під назвою галенові препарати. У середні віки на розвиток лікознавства вплинула арабська культура, відображена у багатотомних працях Авіценни (Абу Алі Ібн Сіна, 980–1037). праці Авіценни в галузі Ф. є найбільш повним і осмисленим переказом усього попереднього досвіду в медицині. Одним із найвизначніших представників культури раннього Відродження в Європі був лікар і хімік Філіп-Ауреол-Теофраст-Бомбаст фон Гогенгейм (1493–1541), відомий як Парацельс. Парацельс почав широко застосовувати для лікування солі заліза, ртуті, арсену тощо, розвинув учення про дозування лікарських речовин.
У XVI–XVII ст. наукове лікознавство поповнилося низкою ефективних препаратів рослинного походження з арсеналу нар. медицини країн Європи, Азії та Америки. У другій половині XVIII ст. видано ґрунтовні праці з лікознавства видатного вченого Н.М. Амбодика-Максимовича. Перші роботи з експериментальної Ф. були виконані в Росії професором Петербурзької медико-хірургічної академії О.П. Нелюбіним (1785–1858). О.П. Нелюбін був засновником хіміко-фармацевтичного напрямку Ф., суть якого полягає у вивченні фармакологічної дії різних засобів залежно від їх хімічної будови, способу приготування ліків. Його праці започаткували розвиток Ф. як науки про фармакокінетику і фармакодинаміку ліків. У 1886–1890 рр. великий російський учений І.П. Павлов дослідив вплив препаратів строфанту, чемериці, адонісу тощо на функцію серця та інших органів. Він експериментально обґрунтував дію на кору головного мозку бромідів, багатьох наркотичних і збуджуючих речовин, що поклало початок сучасній психофармакології. Видатний вчений і педагог М.П. кравков (1865–1924) багато зробив для вивчення ЛП, що впливають на ендокринну, нервову та серцево-судинну системи. М.П. Ніколаєв (1893–1949), учень і послідовник М.П. Кравкова, обґрунтував і експериментально розробив патологічну фармакологію, тобто вивчення ЛП на тваринах з викликаними у них патологічними станами, що моделюють хвороби людини.
До середини XX ст. закінчилося формування фармаколoгії як точної науки. У цей період у ф. увійшло синтетичне мислення; з науки, що пояснює явища, Ф. перетворилася на науку про регуляцію діяльності організму за допомогою ЛП. Велика роль у розвитку радянської Ф. належить професорам О.М. Кудріну, Г.П. Першину, М.Д. Машковському, О.І. Черкесу, Я.Б. Максимовичу, Г.О. Батраку та ін. Важлива роль у розвитку фармаколoгії в Україні належить науково-дослідним інститутам та навчальним закладам: Київському науково-дослідному інституту фармакології й токсикології НАМН України, дНЦЛЗ, НФаУ.
Фармаколoгія традиційно поділяється на загальну фармакологію, яка вивчає загальні закономірності взаємодії ЛП з організмом, та приватну фармакологію, яка розглядає окремі препарати та їх групи. В обох розділах головна увага приділяється питанням фармакодинаміки (див. Фармакодинаміка) та фармакокінетики (див. Фармакокінетика).
У практичному і організаційному відношеннях Ф. поділяється на декілька напрямків. основними завданнями хіміко-фармацевтичної ф. є пошук нових ліків і початкове вивчення їх застосування; фармакологічний контроль якості та безпеки використання ліків; контроль лікарських рецептів, поради лікарям і населенню з різноманітних питань раціонального застосування ліків. Вивчення дії фармакологічних речовин в умовах експериментальної патології здійснюється за міжнародними стандартами, GLP. Медико-біологічна фармакологія вивчає механізм дії ліків, їх раціональне застосування, навчає фахівців правильному виписуванню лікарських рецептів. Клінічна фармакологія вивчає особливості впливу нових і вже існуючих певний час ЛП на здорових і хворих людей з використанням усього арсеналу методів досліджень, які можливо застосовувати до людей. Вона уточнює схеми використання ЛП, їх дозування та інші обставини, що забезпечують максимальну лікувальну ефективність препарату при мінімумі негативного впливу на людину. Ветеринарна ф. вивчає механізм дії ЛП на сільськогосподарських тварин. Її завданням є розроблення теоретичних основ застосування цих препаратів у здорових і хворих тварин. Дані, одержані в процесі досліджень, дуже цінні для експериментальної фармакології. Фітофармакологія — галузь ф., яка вивчає механізм дії хімічних речовин, що використовують для профілактики і лікування хвороб рослин. Хронофармакологія — напрямок ф., який вивчає особливості дії ЛП залежно від факторів часу. Вікова фармакологія вивчає особливості впливу ЛП на організм людини залежно від віку. Вона містить педіатричну ф. (для дитячого віку), геріатичну (для людей похилого та старечого віку). Біохімічна фармакологія вивчає зміни біохімічних процесів під впливом ліків та їх роль у лікувальному ефекті. Біофізична ф. вивчає зміни біофізичних процесів та їх роль у механізмі дії ЛП. Клітинна фармакологія вивчає реакції клітин на ліки. Молекулярна ф. виявляє зміни біомолекул у живих клітинах під дією ЛП. Фармакотерапія — наука про лікування за допомогою ЛП. Одним із найважливіших її принципів є індивідуальний вибір препаратів, їх доз і схем використання. При складанні індивідуального плану лікування лікар враховує стадію й тяжкість захворювання, вік хворого, особливості його організму, переносимість ліків і багато інших факторів життя та праці пацієнта, які впливають на дію ЛП. Тому фармакотерапія потребує від лікаря та провізора професійної майстерності. Фармакогенетика — складова частина медичної генетики, ф. та біохімії, вивчає спадково зумовлені реакції організму на ЛП.
Нині в усьому світі використовується близько 6000 ЛП. Приблизно 80% з них — ліки, одержані за останні 30–50 років. Для порівняння: у XII–XVIII ст. було створено лише 5 ЛП, у кінці XIX ст. — близько 2 на рік. Недарма період кількох останніх десятиліть називали «фармакологічним вибухом», «лікарською революцією». В останні 10–20 років фармакологічні дослідження спрямовані в основному на розроблення препаратів для лікування вірусних захворювань, раку, серцево-судинних захворювань, атеросклерозу, інфекційних захворювань (включаючи ліки для їх профілактики), туберкульозу, ліків проти старіння, для лікування аутоімунних захворювань, ревматизму, порушень обміну речовин, СНІДу. Сьогодні практично немає такого розділу фармакології, якого б не стосувалися досягнення прогресу чи то у вигляді поповнення арсеналу більш ефективних препаратів напівсинтетичного чи синтетичного походження чи то створення нових, оригінальних ліків.
Фармакологія / І.С. Чекман, Н.О. Горчакова, В.А. Туманов та ін. — К., 2001; Харкевич Д.А. Фармакологія. — М., 1999.