ОТОРИНОЛАРИНГОЛОГІЯ (грец. us, ot[os] — вухо + rhіs, rhіn[os] — ніс + larynx, laryng[os] — гортань + logos — слово, вчення) — розділ клінічної медицини, що вивчає фізіологію і патологію вуха, носа і горла (глотки, гортані, трахеї) та суміжних з ними ділянок.
Виділення О. у самостійну дисципліну почалося із середини ХІХ ст. Підставою для об’єднання хвороб вуха, носа і горла в одну дисципліну є анатомо-топографічна єдність цих органів, їх фізіологічний і функціональний взаємозв’язок. Основні відомості про хвороби вуха, горла і носа були набуті лікарями в глибокій давнині (Гіппократ, А. Цельс, К. Гален). Вони успішно застосовували різні методи лікування, деякі з них не втратили свого значення до сьогодні (напр. голковколювання). У другій половині ХVІІІ ст. вперше в російській медичній літературі Н.М. Максимовичем-Амбодиком була зібрана й опублікована медична термінологія, у т.ч. термінологія, що стосується ЛОР-захворювань. До перших вітчизняних посібників із хвороб вуха, носа і горла відносять «Руководство к преподаванию хирургии» (1807– 1808) Ф. Буша, в якому докладно викладені основи О. на рівні знань того часу. Уведення в практику ендоскопічних методів дослідження є принципово новим станом розвитку О. Воно сприяло створенню нових діагностичних, лікувальних і хірургічних методик, дало можливість розробити клінічну характеристику гострих і хронічних захворювань вуха та ВДШ. Розробка нових ендоскопічних методів послужила однією з основ для формування О. як самостійної дисципліни. З кінця ХІХ ст. у практику був упроваджений метод непрямої ларингоскопії (К.А. Раухфус), розроблені методики задньої, а потім передньої та середньої риноскопії. Стала широко розвиватися хірургічна риноларингологія, як ендоназальна (видалення поліпів петлею, конхотомія та ін.), так і екстраназальна (при синуситах). Складна техніка ендоларингологічних втручань, особливо при туберкульозі гортані, а також необхідність постійного обстеження стану внутрішніх органів при туберкульозному ураженні ЛОР-органів сприяли тому, що з О. у 60-ті рр. ХХ ст. виділилася нова галузь — фтизіоларингологія. У цей же період проводиться значна робота з вивчення питань фізіології і патології голосового апарата з використанням останніх досягнень техніки, що дає можливість для формування нового розділу О. — фоніатрії. Основоположниками вітчизняної фоніатрії вважаються Е.Н. Малютін, Ф.Ф. Заседателєв та ін. У середині ХХ ст. завдяки успіхам у вивченні проблем фізіології слуху функціонального значення анатомічних елементів органа слуху в самостійну область О. виділилася сурдологія, що тісно пов’язана з аудіологією (розділ О., що вивчає слух та його порушення). Тісний функціональний і анатомо-топографічний зв’язок вуха, носа і його придаткових пазух із порожниною черепа зумовив більш глибоке вивчення суміжних питань — з’явилася нова дисципліна — отоневрологія. Бурхливе зростання авіаційної галузі визначило новий напрямок — вестибулологію — вчення про вестибулярний апарат. Важливий внесок у розвиток цього напрямку зробили В.І. Воячек, К.Л. Хілов. Г.Г. Куліковський та ін. В окремий напрямок виділена ЛОР-онкологія. Досягнуто великих успіхів у галузі відбудовної та реконструктивної ЛОР-хірургії. Розроблено методику відновлення голосу у хворих після резекції та повного видалення гортані. Широко впроваджуються методи кріотерапії, лікування ультразвуком та за допомогою лазера.
На сьогодні впровадження в практику охорони здоров’я сучасних ефективних методів профілактики, діагностики і лікування забезпечило тенденцію до зменшення поширеності запальних захворювань вуха, горла та носа. Перспективним є подальше вдосконалення оториноларингологічної допомоги, насамперед дитячої, фоніатричної та інших медичних напрямків.
Большой энциклопедический словарь / Гл. ред. А.М. Прохоров. — М., 1997; Энциклопедический словарь медицинских терминов: В 3 т. / Гл. ред. Б.В. Петровский. — М., 1983.