Сорбція (лат. sorbere — поглинати, всмоктувати) — поглинання твердим тілом або рідиною різноманітних речовин (рідин або газів) із навколишнього середовища. Тіло, що поглинає, називається сорбентом, яке поглинається — сорбатом (сорбтивом). Розрізняють абсорбцію, адсорбцію, хемосорбцію. Абсорбцією називають процес поглинання речовин усім об’ємом сорбенту (див. Абсорбція). Адсорбція — процес довільної зміни концентрації речовин у поверхневому шарі сорбенту порівняно із об’ємом фази. С., внаслідок якої утворюються хімічні сполуки між сорбентом і сорбатом, називається хемосорбцією. При С. пари твердими пористими тілами часто відбувається капілярна конденсація (див. Капілярна конденсація). Зазвичай одночасно триває декілька сорбційних процесів. Прикладами біологічної С. можуть служити: зв’язування вуглекислоти хлоропластами у фотосинтезуючих організмах; зв’язування кисню еритроцитами; всмоктування в кишечнику; ранні стадії взаємодії вірусів із клітинами, коли певний рецептор на поверхні вірусу взаємодіє з комплементарним рецептором на поверхні чутливих клітин; фіксування імунокомпетентними клітинами (Т- чи В-лімфоцитами) на своїй поверхні еритроцитів, бактерій тощо. Найбільш характерною особливістю біологічної С. є вибірковість, зумовлена високим ступенем стереоспецифічності при взаємодії багатьох сорбентів і сорбатів, що мають певну комплементарну конфігурацію. При цьому певні ділянки макромолекулярного або надмолекулярного сорбенту виконують роль рецептора при поглинанні та зв’язуванні певних речовин чи навіть крупних частинок.
Сорбційні процеси лежать в основі багатьох методів, які застосовуються у фармацевтичному аналізі, а також у хіміко-фармацевтичній промисловості для очищення розчинників, лікарських субстанцій, зокрема антибіотиків тощо (див. Іоніти, Іонний обмін). С. широко використовують у клінічній та медичній біохімії, при одержанні ЛП, при очищенні харчових продуктів і води, а також у біотехнології, фармакології, хімії. Дія багатьох ЛП базується на поглинанні ними шкідливих для організму речовин. Із 60-х років XX ст. сорбційні методи використовують у клінічній практиці для прижиттєвого виведення токсичних речовин із біологічних рідин. Якщо для цього через шар сорбенту пропускають кров, плазму крові або лімфу, то, відповідно, такі процеси називають гемо-, плазмо- і лімфоперфузією (гемо-, плазмо- і лімфосорбцією). Ці методи застосовують з метою детоксикації організму шляхом елімінації токсинів безпосередньо з крові (плазми крові, лімфи) при нирковій та печінковій недостатності, лікуванні порушень мозкового кровообігу, важких отруєннях і деяких інших захворюваннях. В останні десятиріччя поширюється застосування ентеросорбції — способу детоксикації організму, що ґрунтується на вилученні токсичних речовин із ШКТ за допомогою введення у нього сорбентів. Цей метод є ефективним, не вимагає складної й дорогої апаратури, практично не дає ускладнень. Перспективними також є дослідження можливості корекції імунітету сорбційними методами при лікуванні алергічних та аутоімунних хвороб.
БМЭ. — М., 1984. — Т. 23; Захарченко В.Н. Коллоидная химия. — 2-е изд. — М., 1989; Лопаткин Н.А., Лопухин Ю.М. Эфферентные методы в медицине. — М., 1989; Машковский М.Д. Лекарственные средства. — М., 2000. — Т. 2; Николаев В.Г., Стрелко В.В. Гемосорбция на активированных углях. — К., 1979; Фізична та колоїдна хімія / В.І. Кабачний, Л.К. Осипенко, Л.Д. Грицан та ін. — Х., 1999.