ІСТОРІЯ МЕДИЦИНИ ТА ФАРМАЦІЇ

ІСТОРІЯ МЕДИЦИНИ ТА ФАРМАЦІЇ — один із розділів загальної історії та культури людства, який розглядає розвиток лікознавства, знань, пов’язаних із захворюваннями, лікуванням людини, збереженням і зміцненням її здоров’я. Зміст медицини та фармації, становище медичних і фармацевтичних працівників завжди перебували у прямій залежності від соціально-економічних умов життя людства, розвитку природничих наук, філософії, техніки, тому вивчення І.м.ф. відбувається в нерозривному зв’язку із загальною історією людства.

І.м.ф. поділяється на загальну, яка вивчає розвиток медичних знань, лікознавство у людському суспільстві в цілому, та спеціальну, в якій висвітлюється розвиток окремих галузей медицини та фармації.

Вивчення І.м.ф. сприяє формуванню наукового світогляду та навичок історичного мислення, наукового уявлення про взаємозв’язок природничих і спеціальних дисциплін, дозволяє підвищити загальнокультурний рівень сучасного молодого фахівця. Значення історії фармації полягає у визначенні ролі та досягнень вітчизняних учених у розвитку фармацевтичної науки, їх місця у світовому і науково-технічному прогресі, впливу фармації на науку і практику суміжних галузей, осмислення завдань, що стоять перед фармацевтичною галуззю і системою охорони здоров’я в цілому. Вивчення І.м.ф. у провідних університетах Європи почалося в ХІХ ст., і сьогодні дисципліна викладається в усіх вищих навчальних закладах медичного та фармацевтичного профілю.

На сьогодні періодизація світової історії виходить із двох принципів: для ранніх періодів становлення людства в основу покладено матеріал, з якого виготовлялися основні знаряддя праці, так з’явилися поняття «Кам’яний вік», «Мідно-кам’яний вік», «Бронзовий вік», «Залізний вік»; з появою писемності (≈5000 років тому) в основу періодизації було покладено час існування різних цивілізацій та держав у світовій історії, й відповідно до цього принципу світовий історичний процес прийнято поділяти на п’ять основних періодів (первісне суспільство, стародавній світ, середні віки, новий час, новітня історія):

Таблиця. Періодизація світового історичного процесу

Таким чином, І.м.ф. вивчається шляхом використання певних історичних джерел за такі періоди: лікування в первісному (докласовому) суспільстві, лікування та лікознавство у Стародавньому світі, медицина та фармація в Середні віки; медицина та фармація Нового та Новітнього часу.

Історичне джерело — носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи і людини й відображає той чи іншій бік людської діяльності. При вивченні І.м.ф. основну інформацію надають такі джерела, як археологія, етнографія, палеонтологія, палеоботаніка, палеоантропологія та ін. В історичній науці виділяють п’ять основних груп історичних джерел: речові, зображальні, усні, лінгвістичні, писемні. Речові джерела — носії, які зберігають історичну інформацію про минуле в предметній формі і відображають, передусім, виробничу і творчу діяльність людей (предмети одягу, предмети побуту, архітектурні пам’ятники), рештки людини; зображальні джерела містять інформацію, закодовану в певних зорових образах (графічні зображення, портрети, малюнки, картини, кіно-, фото-, відеодокументи, картографічні); усні джерела містять інформацію у вигляді усної традиції, що передається із покоління в покоління, із уст в уста і зберігається в пам’яті народу (міфи, легенди, билини, перекази, пісні, вірші); лінгвістичні джерела — пам’ятки мови, що містять цінні відомості з І.м.ф. (імена людей, географічні назви, назви народів, племен, імена богів, назви тварин, рослин); писемні джерела посідають основне місце при вивченні історичного минулого, їх визначальною ознакою є письмова фіксація інформації (літописи, хроніки, твори античних авторів, джерела особистого походження та документи діловодства, статистичні джерела, періодична преса, мемуари, щоденники, життєписи, листування, наукова література). Прикладом можуть бути «Історія фармації України» (1999), «Історія Національного фармацевтичного університету: люди, події, факти» (2005), «Сув’язь поколінь. Фармацевтичний факультет Львівського національного університету імені Данила Галицького: 1853–2009» (2009) та ін.

Як навчальна дисципліна І.м.ф. застосовує і загальнонаукові (історичний і логічний методи, абстрагування, системний підхід та системний аналіз, індукцію, дедукцію, аналіз, синтез, опис, статистичний, динамічний), й історичні методи дослідження (історико-генетичний метод, історико-порівняльний метод (в основі — аналогія), історико-типологічний метод (розкриття взаємодії: одиничне-особливе-загальне), діахронний аналіз (різночасовий, різномоментний). До основних принципів І.м.ф. належать: об’єктивність, системність та історизм. Принцип системності дає можливість установити зв’язок між процесами в медицині та фармації з процесом у суспільстві. Принцип історизму передбачає вивчення явищ і процесів у динамічному розвитку з урахуванням конкретної історичної ситуації в суспільстві.

У суспільстві І.м.ф. виконує декілька функцій, зокрема: пізнавальну — полягає, перш за все, в конкретному вивченні історичного шляху розвитку медицини та фармації, в узагальненні фактів і подій, а також у з’ясуванні основних тенденцій розвитку; світоглядну — полягає в тому, що світогляд — погляд на світ, суспільство, закони його розвитку — тільки тоді може бути науковим, коли всі спираються на об’єктивну дійсність, тобто історичні факти; практичну — передбачає, що на основі вивчення історії медицини та фармації необхідно сформувати науково обґрунтований погляд на дійсність, поєднати минуле, сьогодення та майбутнє й показати шлях до самовдосконалення; виховну — сприяє формуванню громадянських якостей, допомагає усвідомити такі категорії, як гідність, обов’язок перед суспільством, добро та зло, загальні моральні якості та цінності людства в їх розвитку.

Семенченко В.Ф. История фармации. — М., 2010; Сорокина Т.С. История медицины. — М., 2008.