АФАЗІЯ (грец. а — не, заперечення + phasis — мовлення, висловлювання) — розлад мови, при якому частково чи цілком втрачається можливість користуватися словами для вираження думок у спілкуванні, при збереженні функції артикуляційного апарату і слуху, достатнього для сприйняття елементарних мовних звуків. Термін «А.» запропонований Труссо (A. Trousseau) у 1864 р. При А. вражаються вищі механізми мовної функції, що здійснюються другою сигнальною системою, порушуються аналіз і синтез умовних мовних рефлексів — слів, які є, за І.П. Павловим, сигналами сигналів. При А. виділяються два основні види мовних порушень: сенсорна, рецептивна, імпресивна А. (нерозуміння мови навколишніх) і моторна, експресивна А. (порушення усного мовлення). Афатичні розлади характерні при ураженні переважно домінантної півкулі головного мозку щодо мовної функції. А. виявляють при захворюваннях головного мозку різної етіології: судинних, запальних, пухлинних, травматичних ураженнях, атрофічних процесах у головному мозку — хворобі Піка, Альцгеймера та ін. Можуть виникати короткочасні афатичні напади при судинних церебральних кризах, мігрені, епілептичному нападі (аура). А. вивчають дослідники різних спеціальностей — невропатологи, фізіологи, психологи, нейрохірурги, логопеди. Розрізняють чотири форми А.: 1) вербальна, при якій порушується словотворення та виникають дефекти вимови, словниковий запас обмежений, внутрішня мова порушена; 2) номінативна, яка характеризується розладом розуміння слів і користування ними; 3) синтаксична, при якій мова стає нескладною, телеграфного стилю; 4) семантична А. — при розумінні слів, взятих окремо. А. потребує лікування основної хвороби, яка її спричинила.
БМЭ. — М., 1975. — Т. 2.