ПРОГНОЗ МЕДИЧНИЙ (грец. prognosis — передбачення) — передбачення ймовірності або пророкування характеру перебігу захворювання й результату хвороби, що базується на знанні закономірностей розвитку патологічних процесів. Значення П.м. визначається завданнями, пов’язаними з профілактикою, лікуванням i реабілітацією хворих. Уся лікувально-діагностична i профілактична діяльність лікаря спрямована на прогнозування та висновки щодо лікування. Своєчасне передбачення ускладнень захворювання, побічних дій ЛП, розвитку рецидивів хвороби під впливом певних факторів навколишнього середовища є неодмінною умовою успішної терапії й вторинної профілактики. Крім того, відповідність дійсного перебігу захворювання прогнозованому побічно підтверджує правильність діагнозу.
Спроби П.м. захворювань виникли в далекій давнині одночасно з появою лікування як виду діяльності, тому що саме прогнозування результату хвороби — це найважливіше, що цікавить хворого і близьких йому людей в судженнях лікаря. До того ж, від уміння лікаря прогнозувати перебіг хвороби значною мірою залежала його професійна репутація. Вважається, що прогнозування виникло в медицині раніше за діагностику, точніше сказати, у той період розвитку медицини, коли i діагноз, i лікування були винятково симптоматичними. Саме з цими спробами історично пов’язані деякі загальновідомі синдроми (напр. маска Гіппократа). З розвитком наукової медицини П.м. став усе більше спиратися на діагностику, зокрема, на визначення нозологічної приналежності захворювання, його етіології й патогенезу, а також на знання про індивідуальну i громадську (колективну) гігієну. Не втратили, однак, значення й емпіричні елементи П.м., що базуються на спостереженні та лікарському досвіді. У клiнiчнiй медицині можуть бути видiленi чотири типи прогностичних завдань: 1) прогнозування стану здоров’я здорових людей за обставин впливу на них патогенних факторів, зокрема, в екстремальних ситуаціях; 2) прогнозування ризику захворювання; 3) прогнозування перебігу хвороби; 4) прогнозування результату хвороби. Два останніх завдання тісно пов’язані i зазвичай розглядаються i зважуються паралельно практично в кожному випадку захворювання.
Прогноз можливості захворювання пов’язаний з обліком етіології й патогенезу певних хвороб, впливу шкідливих побутових i виробничих факторів, індивідуальних особливостей людини (перенесені раніше захворювання, спадковість, шкідливі звички та iн.). За своїм змістом П.м. може бути добрим (сприятливим), сумнівним, поганим (несприятливим), дуже поганим i таким, що передбачає летальний кінець. У цьому відношенні прийнято підрозділяти всі хвороби на 4 групи: 1) невиліковні на нинішньому етапі розвитку медицини (напр. СНІД, деменція літніх людей та ін.); 2) виліковні на ранніх стадiях i невиліковні на пізніх (напр. злоякісні пухлини в період значного метастазування); 3) хвороби, що зазвичай самовилiковуються чи закінчуються видужанням після тих чи інших лікарських заходів (напр. аденовірусні інфекції); 4) усі iншi хвороби, що представляють різний ступінь небезпеки для життя. В усіх випадках П.м. результату i перебігу захворювання визначається такими факторами: вірогідністю клінічного діагнозу, можливостями сучасної терапії, індивідуальними особливостями організму хворого, умовами навколишнього середовища (у т.ч. соціальними). Важливе значення для П.м. мають дані про перенесені раніше хвороби, побічні дії ЛП, що застосовувалися, про хронічні хвороби пацієнта. Так, наявність у хворого уродженої чи набутої вади серця дозволяє з появою певних симптомів передбачати розвиток інфекційного ендокардиту. Анамнестичні дані, що вказують на алергічні ускладнення від застосування пеніцилінових антибіотиків у минулому виключають повторне призначення цих препаратів, щоб уникнути анафілактичного шоку. У осіб з виразковою хворобою можна передбачати її загострення під впливом застосування глюкокортикоїдів чи НПЗП. Оцінка П.м. при визначенні нозологічної форми захворювання тісно пов’язана із сучасними можливостями її терапії, i в цьому сенсі він є поняттям конкретно історичним. Для кожного періоду розвитку клінічної медицини характерне власне уявлення про П.м. при тому чи іншому захворюванні. Так, бактеріальний ендокардит i туберкульозний менінгіт, що вважалися до появи антибіотиків абсолютно смертельними захворюваннями, нині, при своєчасній діагностиці, виліковуються в більшості випадків. Створення ефективних гіпотензивних препаратів змінило загальний П.м. при такій розповсюдженій хворобі, як гіпертонічна.
Прогрес фармакології та інших наук на сьогодні дозволяє більш оптимістично, ніж раніше, оцінювати найближчий П.м. навіть безумовно смертельних захворювань. При цілому ряді важких інвалідизуючих захворювань (цукровому діабеті, ревматоїдному артриті, хронічній недостатності надниркової залози) життєвий i трудовий П.м. значною мiрою залежить від систематичного проведення терапії, адекватного лікування ускладнень (напр. антиаритмічна терапія при гострому інфаркті міокарда) або їх профілактики (напр. прийом антикоагулянтів хворими зі штучними клапанами серця).
Характерні особливості хворого можуть істотно впливати на індивідуальний П.м. Відомо, що люди недовірливі, тривожні, схильні до хворобливої фіксації уваги на своїх відчуттях хворіють завжди тяжче, ніж люди урівноважені, здатні до адекватної оцінки свого стану. Безсумнівний вплив на П.м. навколишнього середовища: клімат, побут, професія. Дуже значущі i соцiально-економiчнi умови, які забезпечують хворому право на безкоштовну медичну допомогу, безкоштовне одержання лiків при деяких хронічних хворобах (напр. при цукровому діабеті, системному червоному вовчаку та iн.).
Помилки П.м. з причин, що призвели до цього, можуть бути умовно розділені на об’єктивні та суб’єктивні. Джерела суб’єктивних помилок досить різні: відсутність у лікаря необхідного досвіду оцінки прогностично важливих симптомів захворювання, логічні помилки, характеріологічні особливості лікаря (невиправдана поспішність у висновках, схильність до зайвого прогностичного оптимізму або песимізму та iн.). У фармацевтичній опіці, особливо за умов самолікування пацієнта і безрецептурного відпуску препаратів, від провізора або фармацевта вимагатиметься вміння правильно оцінити скарги, симптоматику пацієнта, дати адекватний П.м. Це необхідно для своєчасного виявлення небезпечних для здоров’я симптомів, які викликають потребу звернення до лікаря. Для виконання цієї функції спеціалісти фармації повинні мати достатній рівень клінічної підготовки.
БМЭ. — М., 1975. — Т. 21; Курс лекций по клинической кардиологии / Под ред. В.Й. Целуйко. — Х., 2004; Нейротравматология / Под ред. А.Н. Коновалова, Л.Б. Лихтермана, А.А. Потапова. — М., 1994.